«Я вважаю українців найкращими воїнами. Український воїн вірний до смерті» –
Вільгельм Габсбург
Київська Русь
Історія українського війська бере початок у IX столітті, коли князь Олег об’єднав землі навколо Києва. Основною силою Русі була княжа дружина – елітний загін, що складався зі старшої (бояри, воєводи) та молодшої (гривці) частини, чисельністю 2–3 тис. осіб. Вони отримували щедрі винагороди за службу.
Окрім дружини існувало народне ополчення – міщани й селяни, що ставали до зброї під час небезпеки. Важливу роль відігравали чорні клобуки – союзні кочові племена, які захищали південні кордони.
Воїни Русі були добре озброєні, мали гнучку тактику: засідки, рейди, кіннота – особливо проти кочівників. У боях із болгарами і Візантією застосовували стрільців, важку піхоту і несподівані удари.
Похід Олега на Константинополь 907 року та щит, прибитий до воріт міста, став символом сили Русі. Святослав Хоробрий відзначився походами на Хозарський каганат і Болгарію, змусивши Візантію рахуватися з Руссю. Давньоруське військо прославилося мужністю, рішучістю й тактичною майстерністю.
Галицько-Волинське князівство
Військо Галицько-Волинського князівства зберігало традиції Київської Русі, однак мало власні риси. Через постійну боротьбу з боярами князі не могли повністю покладатися на феодальну підтримку, тому змушені були залучати найманців – угрів, половців, які часто виявлялися ненадійними.
Щоб посилити армію, король Данило Романович провів реформу, створивши власне княже військо. Воно складалося з важкоозброєних «оружників» у кольчугах і зі щитами та списами, а також «стрільців» з луками, які прикривали наступ основних сил. Це військо показало свою боєздатність під час зовнішніх загроз, зберігши незалежність держави. Особливо важливою стала перемога у битві під Ярославом 1245 року, де Данило розгромив поляків, угорців і боярських зрадників, зміцнивши свою владу й авторитет держави.
Козацька доба
Після нищівної татарської навали XIII–XIV століть Київська Русь занепала, а українські землі потрапили під владу Литви, Польщі, Угорщини й Молдови. Часті набіги кримських татар і турків руйнували міста, села і забирали населення в ясир. Також разом з цим спостерігалася насильницька полонізація населення.
У XV–XVI ст. українці, не маючи захисту, сформували козацтво – вільну військово-суспільну спільноту. Запорозька Січ на острові Хортиця стала політичним і військовим центром, де панувала демократія. Отамани обиралися на радах («колах»), а військо поділялось на курені. Кожен курінь мав свого отамана і діяв згуртовано, дотримуючись бойової дисципліни.
Козаки боролися з кримськими татарами й Османською імперією, здійснюючи сухопутні й морські походи. Водночас Річ Посполита створила реєстрове козацтво – офіційно визнану частину війська. Але більшість козаків залишалися поза реєстром і продовжували боротися самостійно.
У 1648 році вибухнула національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Козацьке військо здобуло низку перемог, зокрема під Жовтими Водами, і створило автономну державу – Гетьманщину. Вона мала власну адміністрацію, військо та дипломатію.
Після смерті Хмельницького розпочалася «Руїна» – період боротьби за владу і поділу України між Московією (Лівобережжя) та Річчю Посполитою (Правобережжя).
У 1775 році Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ, поклавши край козацькій вольниці. Частина козаків втекла за Дунай, заснувавши Задунайську Січ, яку знищили у 1828 році після російсько-турецької війни.
Період УНР
Після Лютневої революції 1917 року й розпаду Російської імперії Україна отримала шанс на відновлення державності. У січні 1918 року була утворена Українська Народна Республіка (УНР) з власною армією, яка намагалася відродити козацькі традиції – виборність отаманів, участь солдатів у військових радах та демократичне командування.
Армія УНР формувалася з українців колишньої російської армії й добровольців. Керівництво здійснювали старшини й отамани – часто досвідчені офіцери та авторитетні діячі. Однак через численні повстанські загони, які діяли автономно, централізоване управління ускладнювалося.
Головною загрозою стали більшовицькі війська. УНР вела запеклі бої, зокрема за Київ у січні 1918 року, який було відбито за участі німецьких союзників. У 1919–1920 роках армія здійснила Зимові походи – героїчні рейди в тилу ворога. Найтрагічнішою подією стала Базарська трагедія 1921 року, коли сотні вояків потрапили в полон і були страчені.
Попри втрату незалежності, армія УНР залишила по собі важливу спадщину –традиції, досвід і дух боротьби, що стали підґрунтям для формування сучасних Збройних сил України.
Період СРСР
Після входження українських земель до складу Радянського Союзу окремої української армії вже не було – українці служили у збройних силах СРСР, зокрема в Червоній армії.
Під час Другої світової війни Україна була ареною жорстоких боїв. У складі Червоної армії діяли чотири українські фронти – Перший, Другий, Третій і Четвертий, які відіграли важливу роль у визволенні країни і просуванні на захід. Південно-Західний фронт бився за Київ і південь, Південний – за Донбас і Крим, Другий Південний – за правобережну Україну, а Перший Український фронт визволяв значну частину країни та просувався в Польщу й Німеччину.
На заході України діяла Українська повстанська армія (УПА), створена 1942 року як національно-визвольне військо. Спершу вона боролася з нацистами, а з 1944 року – з радянською владою, прагнучи незалежності. УПА нагадувала козацьке військо з куренями, сотнями та ієрархією, але діяла як партизанська армія, застосовуючи мобільні тактики і диверсії. Незважаючи на жорстоке придушення, вона залишалась активною до середини 1950-х, продовжуючи боротьбу за суверенітет.
Період відновлення незалежності України
Після здобуття незалежності у 1991 році Україна розпочала створення власної армії, яка мала служити народу, а не імперії. Успадкувавши радянське військове майно, вона потребувала реформування. У 1992 році був прийнятий Закон «Про Збройні сили України», що закріпив створення національного війська з сучасною структурою та європейськими стандартами.
У перші роки армія стикалася з браком фінансування, досвіду та техніки, але поступово формувала власні бойові традиції, зокрема через участь у миротворчих місіях.
Після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році армія, попри початкову неготовність, мобілізувалась і змогла ефективно протистояти агресору, розпочавши глибоку реформу та модернізацію.
Під час повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року ЗСУ проявили мужність, зупинили наступ на Київ, звільнили низку міст і заслужили міжнародне визнання. Вони стали символом незламності, професіоналізму та боротьби за незалежність України.
Яскравим прикладом мужності та боротьби за Батьківщину став Дмитро Коцюбайло (позивний Да Вінчі). Народився у 1995 році на Івано-Франківщині. Закінчив художній коледж, а вже у 18 років долучився до Революції Гідності. З літа 2014-го став на захист України в лавах Добровольчого корпусу «Правий сектор». Був командиром взводу першої штурмової роти, воював у Пісках та під Авдіївкою, тісно співпрацював із підрозділами ЗСУ на різних напрямках. З початком повномасштабного вторгнення очолив підрозділ «Вовки Да Вінчі». Брав участь у боях на запорізькому та донецькому напрямках. 7 березня 2023 року Дмитро Коцюбайло загинув у бою під Бахмутом на Донеччині. Його завзятість, мудрість, відвага й непохитна віра в українську перемогу викликали глибоку повагу як у побратимів, так і в тисяч українців по всій країні.
«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі» – В. Еллан